zerno-2На Одещині втридцяте відбувся міжрегіональний літературно­мистецький фестиваль українського гумору “Степанова весна”. Письменники, митці, шанувальники творчості Степана Олійника

 традиційно зібрались на його малій Батьківщині, вшанували пам’ять неперевершеного майстра українського гумору. Серед запрошених був і запорізький журналіст і письменник, лауреат премії імені Степана Олійника Пилип Юрик.

Завдяки великій доччиній любові, кипучій енергії Лесі Олійник кожне таке свято набуває нових барв.

В Одесі, звідки почався великий шлях Степана Олійника в літературу, пройшли виступи письменників у Одеському національному університеті й Південноукраїнському національному педагогічному університеті імені Костянтина Ушинського, де з 1929 по 1934 рік навчався майбутній сміхотворець.

Мистецькі зустрічі пройшли також у Первомайську, звідки родом дружина Степана Олійника. До пам’ятних знаків і погрудь великого сміхотворця в місті Балта, селах Пасицели й Левадівка лягли квіти.

Радо зустрічали учасників свята в Пасицелах Балтського району, де народився Степан Олійник. Земляки відродили криницю, з якої колись брали воду для першої купелі майбутнього поета­сатирика, зберегли хату, в якій він народився.

Лауреатів оголосили в Левадівці

У Будинках культури Миколаївського й Балтського районів відбулися концерти, в яких брали участь як лауреати обласного конкурсу читців творів Степана Олійника й самодіяльні колективи Одещини, так і професійні митці – народні артисти України Анатолій Демчук і Микола Свидюк, майстер розмовного жанру із Івано­Франківська Ігор Чепіль, популярна авторка й виконавиця пісень (зокрема, й на слова Степана Олійника) Наталка Бучель із Києва.

У Левадівському будинку культури Леся Олійник оголосила цьогорічних лауреатів премії “В ім’я добра” імені Степана Олійника. Це – київський письменник Дмитро Молякевич, корифей українського гумору, який багато років працював у редакції журналу “Перець”, зокрема, й пліч­о­пліч зі Степаном Олійником. Лауреатом у номінації журналістики став заслужений журналіст України Іван Нєнов (Одеса). Третього лауреата вшанували в Левадівці – ним став письменник Петро Савчук із Хмельницького.

“Стежка до музею Степана Олійника ніколи не заросте”

Епіцентром фестивалю став Миколаївський район, де пройшло дитинство майбутнього гумориста. Місцем паломництва у Левадівці були музей Степана Олійника та музей­садиба родини Олійників. Перший, котрий нині є відділенням Одеського літературного музею, наступного року відзначатиме 30­річний ювілей.

У музеї зібрані світлини, документи, рукописи, особисті речі Степана Олійника, що подарувала його дочка Леся Степанівна. Тут і вишиванка Степана Івановича. Здавалось би, що тут особливого? Ще в Степановому дитинстві вони з батьком вирішили завжди носити вишиванки, незважаючи на жодні обставини, за що й постраждали обидва. Коли дізнаєшся про цей факт, по­іншому дивишся на експонат. Або ж старі окуляри – зазнавши злигоднів, письменник фактично осліп. Зір йому повернула учениця професора Філатова – академік Надія Пучковська.

Окремі розділи знайомлять із лауреатами літературної премії імені Степана Олійника, почесними гостями музею. На одній зі світлин зображений із учнями Левадівської школи відомий російський актор Євген Моргунов, виконавець однієї з ролей у фільмі Леоніда Гайдая за фейлетоном Степана Олійника “Пес Барбос і повчальний крос”. 1983 року він був на відкритті музею. Наступного року актор побував на Олійниківських читаннях із колегою Георгієм Віциним, який також знявся в цьому фільмі.

Волзький період митця

У цьогорічних урочистих заходах брала участь московська делегація “Волзького Шолохівського центру” на чолі з Євгеном Малютою, який створив Будинок­музей Михайла Шолохова в Миколаївському районі Волгоградської області Росії. Науковці центру встановили, що приблизно з жовтня 1941 року до середини 1944­го в Миколаївському районі (тоді Сталінградської області) працював журналістом “Сталинградской правды” Степан Олійник (він із дружиною жив у слободі Миколаївській). Віднайшли в архівах публікації Степана Олійника в цій газеті.

Євген Малюта, зокрема, розповів, як вони вийшли в своїй науковій розвідці на Степана Олійника:

– Газета “Правда” хотіла присвоїти собі першість у справі підготовки до публікації оповідання Михайла Шолохова “Наука ненависті”, але науковці знайшли розповідь Степана Олійника про створення цього оповідання, що вперше опублікувала “Сталинградская правда”. Це допомогло відтворити картину перебування Шолохова впродовж чотирьох років на берегах Волги.

“І усмішки, і друзі злітаються сюди”

У святкових концертах брав участь постійний учасник Олійниківських читань Анатолій Демчук. Він добре знайомий жителям нашого міста, бо у 80­ті роки минулого сторіччя працював у Запорізькій обласній філармонії. За роки участі в Олійниківських святах артист розмовного жанру, як кажуть, “виріс” від заслуженого до народного артиста України, 1994 року став лауреатом премії Степана Олійника. Мистецтву гумору в Київському естрадно­цирковому училищі він навчавсь у патріарха гумористичного мистецтва – народного артиста України Андрія Сови. Неодноразово бував у нього вдома.

– Бувало, до Андрія Корнійовича приходили народні улюбленці Євген Моргунов, Георгій Віцин, Юрій Нікулін, які майстерно зіграли ролі у фільмі Леоніда Гайдая за фейлетоном Степана Олійника “Пес Барбос і повчальний крос”, – поділився спогадами пан Анатолій. – Бачив у нього вдома й інших кіноакторів – Леоніда Бикова, Сергія Іванова, який грав Кузнєчика у фільмі “В бій ідуть тільки старі”, Маргариту Криницину (знамениту прекрасним виконанням ролі Проні Прокопівни). Прийшов якось наш видатний актор Микола Яковченко, відомий своїми гумористичними жартами. Запитав у Сови про мене. “Толя, мій учень”, – відповів Андрій Корнійович.

А далі Анатолій Демчук відтворив діалог із великим артистом, майстерно імітуючи його голос:

А скажи мені, синку, – мовив Яковченко, – навіщо людині в носі перетинка?

Та, мабуть, щоб по черзі продувалися права й ліва півкулі мозку, – кажу.

Ти на артиста учишся  чи на хірурга?

На артиста.

Тоді знай, що перетинка в носі для того, щоб кози не парувалися!

Пригадав Анатолій Демчук, як Сові телефонував Степан Олійник.

– Це була вишукана розмова – зараз так по телефону не розмовляють. До речі, мій персонаж – дід Тимко – був чимось схожий на діда Степана Олійника – того, що з бородою на світлині, де поруч із ним Степан Іванович.

“Ми – партія Степана Олійника”

Наприкінці літературно­мистецького фестивалю українського гумору “Степанова весна” Леся Олійник відповіла на кілька наших запитань.

Сьогодні ви вручали літературну премію імені Степана Олійника. Хто її заснував?

Особисто я називаю її народною, хоча нею й опікується Національна спілка письменників. Коли помер мій батько (11.01.1982. – Авт.), то на похорон приїхали земляки, які пообіцяли: “Ми зробимо все, аби пам’ять про нашого славетного побратима зберігалася в віках. Серед ініціаторів заснування премії були голова місцевого колгоспу Михайло Бадера й дослідник творчості Степана Олійника Іван Дузь. Премія й зараз лишається народною, бо кошти на неї дають земляки.

Чи багато літераторів стали лауреатами премії?

На цей момент уже п’ятдесят. Минулого року ми видали книгу “Здоровше з гумором живеться. Лауреати літературної премії імені Степана Олійника”. Це – третє перероблене й доповнене видання, що об’єднало імена сорока представників веселого цеху за 1983–2010 роки, серед них і два представники славного Запорізького краю – Петро Ребро і Пилип Юрик.

Кілька слів про фонд Степана Олійника “За благодійну діяльність”.

Фонд узяв на себе вирішення організаційних і фінансових проблем, пов’язаних із проведенням фестивалю. Тривалий час його очолював письменник Валерій Бойченко, який багато зробив для увічнення пам’яті Степана Олійника разом із земляками на чолі з керівниками Одеської області, міста Балти й Миколаївського району, сестри батька Марії Іванівни, Одеської обласної організації НСПУ. Нинішній голова Олександр Чорний, голова Миколаївської райдержадміністрації, успішно продовжує його справу.

Лесю Степанівно! Яким ви запам’ятали свого батька?

Він був надзвичайно доброю, мудрою, щирою й дуже сердечною людиною. Батько говорив: “Я тому пишу сатиру, що ніжно лірику люблю”. Багато разів я спостерігала, як поводився Степан Іванович із людьми – незалежно від того, чи то був іспанський король, чи міністр, чи проста листоноша тьотя Клава. Із усіма він був абсолютно рівний, спокійний. Це була благородна постать.

Навіть критикуючи людські вади, які хотів викорінити, він намагався робити це, не ображаючи своїх героїв, возвеличуючи людину. Коли він писав свій знаменитий фейлетон “Сам себе перехитрив”, то спочатку вжив слово “дурень”, а потім каже: “Ні, Лесю, “дурень” це якось грубо” й замінив його на слово “йолоп”.

Я зростала в любові й намагаюся передати її своїм дітям. Раніше я не говорила, що є дочкою Степана Олійника, а тепер усім кажу про це.

Чи були курйозні випадки під час проведення читань?

До сторіччя від дня народження Степана Олійника ми виготовили й даруємо учасникам Олійниківської родини – почесним гостям, письменникам, митцям – шалики із орнаментом із кольорами й символікою, притаманними Одещині, та абревіатурою “ОР” – Олійниківська родина. Якось, побачивши нашу групу в цих шаликах, люди запитали: “А що це за партія?”.  Я відповіла: “Партія Степана Олійника”.

Наступного року літературно­мистецький фестиваль українського гумору “Степанова весна” пройде в ознаменування 105­ї річниці від дня народження Степана Олійника та 30­річчя музею його імені в Левадівці.

 Віра  СЕРЕДА,журналістка,

 Запоріжжя – Одещина –Запоріжжя